Розвиток Психології в ХХ столітті

Якщо ви ознайомлювалися з нашим “Бліцкригом по історії психології” або ж знаєте про таку особистість, як Вільгельм Вундт, то вам має бути відомо, що самостійність психологія здобула у ХІХ столітті. Утім історія психології після відокремлення у самостійну науку не завершується. У цьому матеріалі ми розберемось куди вона рухалася у ХХ столітті і кому ми завдячуємо в її еволюції.

Становлення психодинамічної теорії або поговорімо про дитинство

Мабуть, найвідомішою для широкого загалу психологічною школою є психодинамічний підхід до розуміння поведінки, який обстоював Зигмунд Фройд та його послідовники. Психодинамічна психологія — це підхід до розуміння людської поведінки, який зосереджується на ролі несвідомих думок, почуттів і спогадів. Фройд розробив свої теорії про поведінку на основі ретельного аналізу пацієнтів, яких він лікував у своїй приватній клінічній практиці. На його думку, багато проблем, з якими стикалися його пацієнти, включаючи тривогу, депресію і сексуальну дисфункцію, були результатом впливу болючого дитячого досвіду, який вони вже не могли згадати.

Утім психодинамічний підхід це не тільки один Фройд та психоаналіз. Його ідеї однозначно були революційні та суттєво вплинули на розвиток психології, але вони не були позбавлені недоліків та критики. Деяких послідовників не влаштовували Фройдівські концепції, оскільки вони не хотіли закріплюватися на дослідженні раннього сексуального досвіду людини та її теперішніх сексуальних бажаннях. Карл Юнг, Альфред Адлер, Карен Хорні, Ерік Еріксон — були саме тими терапевтами, які вирішили розширити психодинамічний підхід завдяки додаванню власних ідей. Більш детально про це можете дізнатися в нашому матеріалі “Неофройдисти проти Фройда”. 

Коли ми беремось аналізувати психодинамічний підхід, варто не забувати, що засновники психодинамічного підходу були насамперед практиками, які працювали з людьми, щоб допомогти їм зрозуміти та подолати свої психологічні симптоми. Хоч вони не проводили багато досліджень своїх ідей, а пізніші та складніші тестування цих теорій не завжди підтверджували їхні ідеї, психодинаміка, все ж таки, мала значний вплив на сферу психології, і навіть на уявлення про людську поведінку в цілому. 

Важливість несвідомого в поведінці людини, ідея про те, що досвід раннього дитинства має вирішальне значення, а також концепція терапії як способу покращення людського життя — все це ідеї, які походять з психодинамічного підходу і залишаються центральними в психології.

Біхевіоризм і питання свободи волі

Біхевіоризм — це школа психології, яка ґрунтується на припущенні, що неможливо об’єктивно вивчити розум, а отже, психологи повинні обмежити свою увагу вивченням самої поведінки. Для біхевіористів людина була машиною, яка вміє лише реагувати на зовнішні подразники. Людський розум — це чорна скринька, в яку надсилаються стимули і з якої отримуються відповіді. Вони стверджували, що немає сенсу намагатися визначити, що відбувається в цій скриньці, оскільки ми не можемо успішно прогнозувати поведінку, не знаючи, що відбувається всередині свідомості. 

Першим біхевіористом був американський психолог Джон Б. Вотсон (1878-1958). На Вотсона значною мірою вплинули роботи фізіолога Івана Павлова (1849-1936), який виявив, що у собак виділяється слина при звуку, що раніше асоціювався з подачею їжі. Вотсон та інші біхевіористи почали використовувати ці ідеї, щоб пояснити, як події, які люди та інші організми переживають у своєму середовищі (стимули), можуть викликати певну поведінку (реакції).  Наприклад, у дослідженнях Павлова стимул (це була їжа та спеціальний дзвінок) викликав у собак реакцію слиновиділення. 

Проте повернімось до Вотсона. Свої дослідження він вирішив проводити не на тваринах, а на людях, якщо бути точнішим, то на дитині. Експеримент 1920 року Вотсона та Райнера виявив, що систематичний вплив на дитину страшних стимулів у присутності об’єктів, які самі по собі не викликають страху, може викликати боязливу поведінку при їхній присутності. У найвідомішому з його досліджень досліджуваний був восьмимісячний хлопчик, на ім’я Маленький Альберт (справжнє ім’я не публікувалося з конфіденційних причин). Ось короткий опис отриманих результатів: 

Хлопчика помістили посеред кімнати; поруч з ним посадили білого лабораторного щура і дозволили з ним гратися. Дитина не виявляла страху перед щуром. У наступних дослідах (через 2 місяці зайнялися формуванням страху) дослідники видавали гучний звук за спиною Альберта, вдаряючи молотком по металевій пластині щоразу, коли малюк торкався щура. Дитина плакала, коли чула цей звук. Після кількох таких поєднань двох стимулів дитині знову показували щура. Однак тепер він плакав і відповзав від гризуна. Відповідно до біхевіористського підходу, хлопчик навчився асоціювати білого щура з гучним шумом, що призводив до плачу.

Чималої відомості здобув також Беррус Фредерік Скіннер (1904-1990), який розширив принципи біхевіоризму, та привернув до них увагу широкої громадськості. Скіннер використовував ідеї стимулу і реакції, а також застосування системи винагороди або підкріплення для навчання голубів та інших тварин. Для цих експериментів йому довелося розробити спеціальну камеру, яка згодом отримала назву “Ящик Скінера”. Це був ящик з важелем, що подавав їжу для щурів. Скіннер помітив, що коли щура вперше поміщали в коробку, він блукав навколо, принюхуючись і досліджуючи територію. Рано чи пізно щур зазвичай випадково натискав на важіль, і в цей момент на лоток падала харчова гранула. Після цього швидкість натискання на важіль різко зростала і залишалася високою доти, доки щур не наїдався. 

А загальні принципи біхевіоризму він використовував для розробки теорій про те, як найкраще навчати дітей і як створювати мирне та продуктивне суспільство. Скіннер навіть розробив метод вивчення думок і почуттів за допомогою біхевіористського підходу.

Біхевіористи зробили значний внесок у психологію, визначивши принципи навчання. Хоч біхевіористи помилялися, вважаючи, що неможливо виміряти думки і почуття, їхні ідеї дали нові уявлення, які допомогли поглибити наше розуміння дебатів про взаємозв’язок природи і виховання та питання свободи волі. Ідеї біхевіоризму є фундаментальними для психології і були розроблені, щоб допомогти нам краще зрозуміти роль попереднього досвіду в різних галузях психології.

Когнітивний підхід та когнітивна нейронаука

Наука завжди знаходиться під впливом технологій, які її оточують, і психологія не є винятком. Тому не дивно, що, починаючи з 1960-х років, все більше психологів почали думати про мозок і людську поведінку з точки зору комп’ютера, який в той час розвивався і ставав загальнодоступним. Аналогія між мозком і комп’ютером, хоч і далеко не досконала, стала поштовхом для виникнення нової школи психології, яка отримала назву когнітивна психологія. 

Когнітивна психологія — це галузь психології, яка вивчає психічні процеси, включаючи сприйняття, мислення, пам’ять і судження. Хоч когнітивна психологія почала серйозно розвиватися в 1960-х роках, більш ранні психологи також мали когнітивну орієнтацію. Серед важливих представників когнітивної психології — німецький психолог Герман Еббінгауз (1850-1909), який вивчав здатність людей запам’ятовувати списки слів за різних умов, та англійський психолог сер Фредерік Бартлетт (1886-1969), який досліджував когнітивні та соціальні процеси запам’ятовування. Бартлетт створював короткі історії, які були певним чином логічними, але також містили дуже незвичайні та несподівані події. Бартлетт виявив, що людям було дуже важко точно пригадати ці історії, навіть після того, як їм дозволяли вивчати їх неодноразово. Внаслідок цього він висунув гіпотезу, що історії важко запам’ятати, тому що вони не відповідали очікуванням учасників щодо того, як повинні відбуватися історії. Ідея про те, що на нашу пам’ять впливає те, що ми вже знаємо, також була основною ідеєю моделі когнітивних стадій розвитку швейцарського психолога Жана Піаже (1896-1980). 

Своїм твердженням про те, що наше мислення має потужний вплив на поведінку, когнітивний підхід створив виразну альтернативу біхевіоризму. На думку когнітивних психологів, ігнорування самого розуму ніколи не буде достатнім поясненням поведінки, оскільки люди інтерпретують стимули, які вони відчувають. Наприклад, коли хлопець звертається до дівчини на побаченні і каже: “Ти така красива”, біхевіорист, ймовірно, побачить у цьому підкріплюючий (позитивний) стимул. Але дівчину не так легко обдурити. Вона може спробувати зрозуміти, чому хлопець робить цю заяву саме зараз і саме в цей час, і замислитися, чи не намагається він вплинути на неї через цей коментар.

Когнітивні психологи стверджують, що коли ми беремо до уваги те, як оцінюються та інтерпретуються стимули, ми глибше розуміємо поведінку. Когнітивна психологія залишається надзвичайно впливовою і сьогодні, вона спрямовує дослідження в таких різноманітних галузях, як мова, пам’ять, інтелект, освіта, людський розвиток, соціальна психологія та психотерапія. За останнє десятиліття когнітивна революція отримала ще більше життя завдяки нещодавнім досягненням у нашій здатності бачити мозок у дії за допомогою методів нейровізуалізації. 

Ці зображення використовуються для діагностики захворювань і травм мозку, а також дають можливість спостерігати за процесом обробки інформації в мозку.

Соціальна психологія

Соціальна психологія почалася, коли вчені вперше спробували систематично вимірювати думки, почуття і поведінку людей. Перші експерименти з соціальної психології щодо групової поведінки були проведені до 1900 року, а перші підручники з соціальної психології були опубліковані в 1908 році. У 1940-х і 1950-х роках соціальні психологи Курт Левін і Леон Фестінгер вдосконалили експериментальний підхід до вивчення поведінки, створивши соціальну психологію як строгу наукову дисципліну. Левіна іноді називають “батьком соціальної психології”, оскільки саме він розробив багато важливих ідей цієї дисципліни, в тому числі зосередив увагу на динамічних взаємодіях між людьми. У 1954 році Фестінгер видав впливову книгу “Методи дослідження в поведінкових науках”, в якій він та інші соціальні психологи наголошували на необхідності вимірювати змінні та використовувати лабораторні експерименти для систематичної перевірки дослідницьких гіпотез про соціальну поведінку. Він також зазначив, що в цих експериментах може бути необхідним обманювати учасників щодо справжньої природи дослідження.

Соціальну психологію стимулювали дослідники, які намагалися зрозуміти, як німецький диктатор Адольф Гітлер міг викликати таку надзвичайну покірність і жахливу поведінку у своїх послідовників під час Другої світової війни. Дослідження конформності, проведені Музафіром Шерифом (1936 рік) і Соломоном Ашем (1952 рік), а також дослідження покірності Стенлі Мілґремом (1961рік), показали важливість тиску конформності в соціальних групах і те, як люди, що мають владу, можуть створювати підпорядкування авторитету навіть до такої міри, що спонукають людей завдавати серйозної шкоди іншим. Філіп Зімбардо у своєму відомому “тюремному дослідженні” (1971 рік) виявив, що взаємодія студентів-чоловіків, яких набрали для виконання ролей охоронців і ув’язнених в імітованій в’язниці, стала настільки жорстокою, що дослідження довелося достроково припинити.

Соціальна психологія швидко поширилася на вивчення інших тем. Джон Дарлі та Бібб Латане (1968) розробили модель, яка допомогла пояснити, коли люди допомагають, а коли ні, а Леонард Берковіц (1974) започаткував дослідження людської агресії. Тим часом інші соціальні психологи, зокрема Ірвінг Дженіс (1972), зосередилися на груповій поведінці, вивчаючи, чому розумні люди, працюючи разом, іноді приймають рішення, які призводять до катастрофічних наслідків. Інші соціальні психологи, зокрема Гордон Олпорт і Музафір Шериф, зосередилися на міжгрупових відносинах з метою розуміння і потенційного зменшення проявів стереотипів, упереджень і дискримінації. Соціальні психологи надали свої висновки у справі Верховного суду США 1954 року “Браун проти Ради з питань освіти”, яка допомогла покласти край расовій сегрегації в американських державних школах, і соціальні психологи досі часто виступають в якості експертів-свідків на ці та інші теми. Останніми роками висновки соціальної психології навіть використовуються для розробки програм протидії насильству в суспільствах, які пережили геноцид.

У другій половині 20-го століття соціальна психологія розширила сферу своїх досліджень на поведінкові установки, приділяючи особливу увагу когнітивним процесам. У цей час соціальні психологи розробили перші формальні моделі переконання, щоб зрозуміти, як рекламодавці та інші люди можуть представити свої повідомлення, щоб зробити їх найбільш ефективними. Ці підходи до ставлення зосереджувалися на когнітивних процесах, які люди використовують, оцінюючи повідомлення, і на взаємозв’язку між ставленням і поведінкою. У цей час була розроблена важлива теорія когнітивного дисонансу Леона Фестінгера, яка стала моделлю для подальших досліджень.

У ХХІ столітті сфера соціальної психології розширюється, охоплюючи все нові й нові галузі. Соціальні психологи продовжують шукати нові способи вимірювання та розуміння соціальної поведінки, і ця галузь продовжує розвиватися. Ми не можемо передбачити, куди буде спрямована соціальна психологія в майбутньому, але ми не сумніваємося, що вона все ще буде живою і динамічною.