Хто такий Альфред Адлер? Відомий віденський психолог? Так. Засновник індивідуальної психології? Так. Учень Фройда? Ні, хоч у деяких підручниках інша думка з цього приводу. Сьогодні ми розповімо про надзвичайно цікаву особистість, що суттєво вплинула на розвиток психології та запустила «Війну» проти батька психоаналізу. Ми охопимо життя Адлера від народження до смерті. Розповімо про зародження індивідуальної психології та розкриємо причини ворожнечі з Фройдом.
Зміст контенту:
Дитинство Альфреда Адлера як фактор зародження Індивідуальної психології
Альфред Адлер народився 7 лютого 1870 р. у Пенцигу (передмістя Відня) далеко з ненайкращим здоров’ям. У дитинстві він хворів на багато серйозних хвороб, зокрема — на рахіт, через який лише у віці 4 років зробив свої перші кроки. Ще нетвердо стоячи на ногах, він кілька разів потрапляв у вуличні аварії, які ледь не забирали його життя. Не буде перебільшенням сказати, що смерть буквально витала над його колискою:
- Молодший брат помирає у їхньому спільному ліжку, коли Альфреду ледь виповнилося 3 роки.
- У 5 років, щойно оговтавшись від рахіту, Альфред хворіє на важку пневмонію, а сімейний лікар не бачить шансу на одужання.
Однак знайшовся інший лікар, який зумів врятувати хлопчика. Одужавши, Адлер прийняв тверде рішення стати лікарем.
Попри слабке здоров’я, наш герой ріс життєрадісною і товариською дитиною. Оскільки спорт був протипоказаний, він вирішив віддатися читанню класики. Через декілька років це дозволило йому бути центром уваги серед завсідників відомих віденських кав’ярень завдяки блискучим ораторським здібностям та умінню одразу процитувати біблію чи грецьку трагедію, Шекспіра чи Канта. Та окрім його чудової ерудованості його популярності сприяв товариський характер і почуття гумору.
Імовірно, саме в його дитячому досвіді лежать джерела таких суттєвих аспектів його психологічної теорії, як визнання важливості суспільного інтересу та ідея компенсації органічної неповноцінності.
Професійний шлях Альфреда Адлера та дружба з Фройдом
У 1895 р. Адлер здобув медичний ступінь і розпочав приватну практику в галузі офтальмології, що було значною мірою зумовлено його загостреною увагою до факту поширеності очних хвороб серед пролетаріату. Пізніше він переорієнтувався на загальну медицину, а під впливом лекцій Ріхарда Крафт-Еббінга, президента Віденського неврологічного товариства, зацікавився неврологією, сподіваючись об’єднати свої громадські інтереси та медичні знання.
Свою теоретичну роботу Адлер розпочав ще до того, як зустрів Фройда. До моменту цієї зустрічі він мав уже кілька публікацій з питань соціальної медицини та освіти. На початку століття ідеї Фройда ще не набули широкої популярності, але вже зустрічали критичне ставлення та негативні оцінки. Адлер був чи не єдиним, хто публічно виступив на захист поглядів Фройда, за що отримав прихильність з боку засновника психоаналізу, а також запрошення взяти участь у «Психоаналітичному товаристві щосереди».
“Психоаналітичне товариство щосереди” — зібрання лікарів та психологів у квартирі Фройда для обговорення тем з психології та невропатології.
Так у 1902 році у віці 32 років Адлер увійшов до кола найближчих соратників Фройда. Він був найактивнішим членом цієї групи та користувався великою повагою Фройда, який, з усім тим, мав деякі підозри у зв’язку з його загостреним честолюбством. Сам Адлер ніколи не вважав себе фройдистом, що суперечить твердженню, яке міститься в більшості підручників психології, про те, що він був учнем Фройда. Від самого початку співпраці він сповідував власні погляди, які знайшли відображення в його праці «Про неповноцінність органів» (1907).
Про неповноцінність органів: книга, яку не витримав Фройд
У цій книзі Адлер спробував пояснити, чому хвороба по-різному діє на людей. На його думку, у кожного індивідуума одні органи дещо слабші за інші, що створює схильність до захворювань саме цих органів. Водночас він зазначав, що люди прагнуть компенсувати цю слабкість, і в результаті вправ слабкий орган може отримати значний розвиток. Поняття компенсації та надкомпенсації стали центральними в теорії Адлера.
“Майже у всіх видатних людей, ми знаходимо будь-яку недосконалість органів; створюється враження, що вони зустріли значну перешкоду на початку життя, але боролися і подолали свої труднощі”.
Альфред Адлер
Дослідження неповноцінності органів Адлер доповнив вивченням психологічного почуття неповноцінності. Спочатку його увагу привертали діти, які страждали якимись фізичними дефектами. Потім він поширив свої уявлення на всіх дітей, зокрема й здорових. Він вважав, що всі діти відчувають почуття меншовартості, що є неминучим наслідком їхнього малого зросту і нестачі сил. Сильне почуття неповноцінності або «комплекс неповноцінності» (це поняття запроваджено Альфредом Адлером) може ускладнити позитивне зростання і розвиток. Однак помірне почуття неповноцінності може спонукати індивідуума до конструктивних зусиль і досягнень.
“Вона [дитина] в ранньому віці виявляє, що є інші людські істоти, які здатні задовольняти свої потреби повніше, краще підготовлені до життя… Вона навчається переоцінювати розміри та зріст, які дають змогу відчинити двері, пересунути важку річ або право віддавати накази та вимагати підпорядкування їм. У душі виникає бажання рости, стати таким же сильним або навіть сильнішим за інших”, — писав Адлер. І далі: “Почуття неповноцінності саме по собі не є ненормальними. Воно — причина всіх поліпшень у становищі людства”.
Хоч Фройд позитивно оцінив працю колеги, але приховати настороженість стосовно їх теоретичної розбіжності, яка ставала дедалі глибшою, не зміг. Адлер фактично ігнорував уявлення батька психоаналізу про сексуальні механізми психічного життя. Едіпів комплекс він розглядав як символічну боротьбу, а не сексуальне прагнення хлопчика заволодіти матір’ю. Через відчуття слабкості та беззахисності дитина використовує механізм надкомпенсації, щоб домогтися переваги над батьком і підпорядкувати собі матір. Пізніше Адлер взагалі добив Фройда заявивши:
“Так званий Едіповий комплекс — це не фундаментальне явище, а просто хибний і неприродний результат надмірних материнських пустощів”.
Альфред Адлер
Щоправда, Фройд не хотів відразу рвати їх стосунки, тому спочатку виявляв до Адлера знаки підвищеної прихильності. Один з таких жестів відбувся у 1910 році, коли він запропонував Альфреда на посаду першого президента Віденського психоаналітичного товариства. Утім до 1911 року теоретичні розбіжності досягли ступеня, неприйнятного для Фройда. На засіданні психоаналітичного товариства Адлеру було запропоновано покинути його лави. Він із готовністю склав із себе повноваження президента. Разом із ним товариство покинули ще дев’ять членів, які утворили власне «Товариство вільного психоаналізу». Самою назвою вони підкреслили презирство до замкненого та ізольованого, на їхню думку, гуртка Фройда.
Гірко переживаючи цей розрив, Фройд розцінював це як наукову перемогу. У своєму листі до Карла Юнга від 12 жовтня 1911 року він писав: «…Втомлений після боротьби і перемоги, повідомляю Вам, що вчора я змусив усю банду Адлера вийти з Товариства». Але це був лише початок боротьби Фройда з неофройдистами. Утім це не головна тема цієї історії.
Що сталося з Адлером та бандою після розлуки з Фройдом?
«Банда Адлера» перетворилася на Асоціацію індивідуальної психології, яка поступово поширилася по всій Європі. Практичні інтереси Адлера змістилися у сферу педагогічних проблем. У 1919 р. він заснував у Відні психопедіатричний центр і став читати лекції в Педагогічному інституті. Він був, імовірно, першим психіатром, який застосував принципи психогігієни в школі. Мрією Адлера було створити справжню співдружність однодумців — педагогів, батьків і медиків, які б працювали спільно для того, щоб сприяти розвитку мужності та соціальної відповідальності у дітей і підлітків. До 1927 р. у Відні налічувалося 22 психопедіатричні центри і ще 20 — в інших європейських країнах. У 1931 р. було засновано Експериментальну школу індивідуальної психології. Це була середня школа для хлопчиків 10-14 років, де широко застосовувалися психологічні та педагогічні принципи Адлера.
Еміграція та смерть
Хоч Альфред Адлер прийняв християнство, його єврейське походження призвело до того, що в 1930-х роках нацисти закрили його клініки. В результаті Адлер емігрував до Сполучених Штатів, щоб зайняти посаду професора в Медичному коледжі Лонг-Айленда. У 1937 році Адлер вирушив у лекційний тур і помер через серцевий напад у Абердині (Шотландія).
Віденський психотерапевт був кремований на самоті, а його вдова і діти, що залишилися в живих, втратили сліди його праху. Знайшли його лише у 2007 році в крематорії в Единбурзі. У 2011 році, через 74 роки після смерті, прах Адлера повернули до Відня, Австрія.
В інтерв’ю The Guardian його онука Марго Адлер дала коментар стосовно цієї події: «Відень, по суті, був домом Адлера, його батьківщиною, і там був трикутник, знаєте, Адлер, Юнг і Фройд, і у всіх було відчуття, що саме там йому й треба бути, тож є щось дуже доречне у його повернені до Відня».