Стенфордський Тюремний Експеримент: Історія жорсткого дослідження

Психологія як наука ніколи б не дала людству стільки унікальної інформації про тонкощі людської поведінки, якби вона не була експериментальною. Саме експерименти підтверджують або спростовують гіпотези, надаючи дослідникам можливість з’ясувати факти, що їх цікавлять.

І здавалося б ― психологічні експерименти мають благородні цілі: вивчення людини, її емоцій, діяльності тощо, але… Шляхетна мета не завжди досягається шляхетними засобами. В історії психології є експерименти, які важко назвати гуманними. Та заради справедливості зазначимо: саме завдяки їм  вдалося виробити етичні стандарти сучасних досліджень. Що, втім, не скасовує і не виправдовує їхньої жорстокості.

У 1971 році психолог Філіп Зімбардо вирішив дослідити, чи змінять свою поведінку люди у тюремному середовищі: як себе поводитимуть у ролі ув’язнених чи охоронців фізично та психологічно здорові чоловіки, які до того ж знають, що беруть участь в експерименті. Стенфордський тюремний експеримент, також відомий як тюремний експеримент Зімбардо, став одним із найвідоміших (і одним з найбільш суперечливих) в історії психології.

«Що відбувається, коли добрі люди опиняються в недобрих умовах?  Людяність переможе зло чи навпаки? Це основні питання, які  ми ставили у цьому драматичному моделюванні тюремного життя», ― напише потім Філіп Зімбардо.

Це дослідження протягом тривалого часу було основним елементом у підручниках, професійних журналах, на уроках психології. Однак протягом останніх 15 років все частіше лунає заклик не розглядати цей експеримент як гідний довіри, наукову вагу та цінність його результатів ставлять під сумнів. Спробуємо зробити висновки самостійно.

Що надихнуло Філіпа Зімбардо на проведення Стенфордського тюремного  експерименту

Ідея дослідити вплив ситуаційних змінних на поведінку людини прийшла Зімбардо не випадково, а під враженням  роботи колишнього однокурсника ― психолога з Єльського університету Стенлі Мілґрема. Мова йде про його знаменитий експеримент зі слухняності.

Стенлі Мілґрем хотів зрозуміти, чому під час Голокосту  так багато людей долучилися до жорстоких дій: чи справді вони просто виконували наказ, чи повинні ми називати їх спільниками? Мілґрем припустив, що зазвичай люди схильні підкорятися авторитетам. І у 1961 році він почав свої експерименти.

Так от, Зімбардо був зацікавлений у розширенні досліджень Мілґрема, і поставив за мету дослідити вплив ситуаційних факторів і динаміки влади на людську поведінку. Чи поведінка людей у в’язницях є наслідком особливостей характеру, чи її формує середовище і сама в’язниця? Дослідник хотів знати, як саме реагуватимуть учасники, коли їх помістять у змодельоване тюремне середовище.

Історія проведення Стенфордського Тюремного Експерименту

Через 10 років (1971 рік) після Мілґремівського експерименту слухняності у Стенфордському університеті розпочалося нове дослідження, у підготовку до якого були залучені навіть реальні колишні в’язні. Головний консультант провів за ґратами майже сімнадцять років.

24 добровольці мали відректися від волі і провести у в’язниці 2 тижні, не знаючи наперед, яка роль їм дістанеться ― охоронців чи ув’язнених. Кожен отримував 15 доларів на день ― як плату за послугу. Та чи вимірюються грошима  такі випробування ― про це говоритимуть і через пів століття.

Створення тюремного середовища у Стенфорді

Університетський підвал перетворили на в’язницю: просто забили дошками наглухо кінці коридору, який мав служити місцем для прогулянок в’язнів і для фізичних вправ. Тюремними камерами служили лабораторні приміщення, у яких встановили  двері зі сталевими ґратами та номерами камер.

В одному кінці залу обладнали місце для камер спостереження і відеозапису, а в іншому ― перетворили темну тісну комірчину на одиночну камеру. Система внутрішнього зв’язку дозволяла таємно прослуховувати камери і робити публічні оголошення для в’язнів.

У камерах і коридорі не було ні вікон, ні годинників, за якими можна було б судити про плин часу. У таких умовах учасники мали перебувати 14 діб.

Ким були учасники експерименту

В місцевій газеті розмістили оголошення про набір волонтерів для дослідження психологічних наслідків тюремного життя. На нього відгукнулося понад 70 претендентів, які пройшли діагностичні співбесіди та особистісні тести. Таким чином відсіяли кандидатів з психологічними проблемами, медичними відхиленнями, історією злочинів або зловживання наркотиками. Зрештою учасниками стали 24 студенти коледжів зі США та Канади, які перебували у Стенфорді.

Тобто дослідження розпочалося із середньостатистичних здорових, розумних юнаків, яких довільно розділили на дві групи ― просто підкинувши монетку. Саме так, випадково, одні з них стали охоронцями, а  інші ― ув’язненими. На початку експерименту ніяких відмінностей між ними не було.

Початок експерименту

Все почалося серпневого ранку. Вулицями невеликого містечка Каліфорнії їхала поліцейська машина, забираючи юнаків начебто за підозрою у скоєнні серйозних злочинів. Забирали кожного біля його будинку за всіма правилами ― висували звинувачення, попереджали про права, розвертали до поліцейської машини, обшукували та надягали наручники. За дійством з цікавістю спостерігали сусіди. Потім у супроводі сирен підозрюваних везли у відділок поліції, де знімали відбитки та проводили повну ідентифікацію особи.

А вже після цього «підозрюваних у злочині» із зав’язаними очима везли у в’язницю, де кожного роздягали догола, обливали спреєм від мікробів і вошей і видавали  уніформу ― коротку сукню з тюремним номером, яку мали носити без білизни. На правій щиколотці важкий ланцюг, гумові сандалі на ногах і  волосся прикрите шапочкою, зробленою з капронової панчохи ― кожна деталь принижувала, а не просто нагадувала про місце перебування.

Тюремний номер мав стати іменем в’язня на 14 днів ― звертання на ім’я було заборонене. Шапочка з панчохи імітувала поголену голову ― і це теж спосіб змусити підкорятися довільним, примусовим правилам установи. Як і справжні ув’язнені, учасники експерименту очікували певних утисків ― про це попередили, коли вони добровільно зголошувалися на цю роботу.

Щодо охоронців, то все було простіше. Їх спеціально не готували, вони були вільні, в певних межах, і могли робити все, що вважали за потрібне для підтримання правопорядку у в’язниці та завоювання поваги ув’язнених. Охоронці розробили свій власний набір правил, які вони потім втілювали в життя. Вони були попереджені про потенційну серйозність своєї місії і про можливі небезпеки в ситуації ― як і справжні охоронці. Однакова форма кольору хакі, свисток на шиї та поліцейський кийок у руках, а також сонцезахисні окуляри ― як у героїв поліцейських екшенів.

9 охоронців і 9 ув’язнених – по 3 в камері, іще шестеро були «на лаві запасних», їх мали викликати на заміну у разі потреби. Сам Зімбардо спостерігав за поведінкою ув’язнених і охоронців (як дослідник), а також виконував функції наглядача в’язниці.

У першу ж ніч, а точніше о пів на третю ночі, в’язнів розбудили свистком для першого перерахунку, надалі вони відбувалися регулярно і найчастіше вночі. Це давало охоронцям регулярну нагоду здійснювати контроль над в’язнями. Спочатку ув’язнені намагалися відстоювати свою незалежність, а охоронці в новій для себе ролі ще не знали, як утверджувати владу над ув’язненими. Але саме з першого перерахунку почалися серії прямих зіткнень між охоронцями та в’язнями. Найчастіше для покарання за непослух застосовували віджимання, причому деякі охоронці ставали на спини в’язнів, коли ті віджималися ― то ж це  від початку не мало  вигляду традиційної юнацької забави.

Ескалація ситуації

Перша  доба минула без явних інцидентів, тому до повстання, яке спалахнуло вранці другого дня, охоронці і дослідники не були готові. В’язні зняли з себе шапочки, зірвали номери і забарикадували двері в камерах ліжками.

Розлючені знущаннями в’язнів, що викрикували образи, охоронці застосували вогнегасники, щоб відтіснити бунтівників від дверей, роздягли ув’язнених догола, винесли ліжка, а ватажка помістили до одиночної камери.  А потім  трьох найбільш лояльних помістили у камеру з ліжками,  і давали кращу їжу. Побачивши, що охоронці ділять в’язнів за ознаками їхньої доброї чи непокірної поведінки, ув’язнені почали дистанціюватися один від одного. В той час як охоронці об’єдналися і відчували себе єдиною командою.

Через півтори доби експерименту в ув’язненого №8612 почався гострий емоційний розлад ― напади люті та неконтрольованого плачу. Спочатку дослідники-спостерігачі подумали, що це гра, а потім з ним поспілкувався тюремний консультант ― той самий, за плечима якого було 17 років справжнього ув’язнення. Він сказав  ув’язненому № 8612, що в інших в’язницях охоронці іще жорстокіші та запропонував йому стати інформатором, щоб  позбутися переслідувань охоронців. Мабуть, це прозвучало переконливо, бо на наступній перекличці в’язень №8612 сказав тим, що готували план втечі, що вони не можуть звідси піти та просто все кинути…

І надалі  переслідування і залякування ув’язнених лише зростали. Охоронці зловживали своєю владою, щоб принизити ув’язнених і  майже не відчували опору. До кінця дослідження ув’язнені були  схожі на госпіталізованих психічно хворих. Охоронці захопили повний контроль над в’язницею, і вимагали сліпої покори від кожного в’язня.

Змінилися навіть дослідники. Ілюстрацією цього може бути спогад самого Філіпа Зімбардо, зануреного у роль наглядача Стенфордської в’язниці».

«На третій день, коли другий в’язень зламався, я вже перевтілився в роль «наглядача Стенфордської в’язниці». І в цій ролі я більше не був головним дослідником, турбуючись про етику. Коли в’язень зламався, що я мав робити? Замінити його кимось із нашого резервного списку. А я не зробив».

Філіп Зімбардо завершує експеримент

Експеримент припинили, бо студенти-учасники надто змінилися ― безжально-жорстокими стали охоронці,  у в’язнів з’явилися ознаки надзвичайного стресу і тривоги, як сказав сам Зімбардо. П’ятьох ув’язнених  у стані гострого емоційного зриву довелося достроково звільнити з дослідження. Однією з причин припинення експерименту була і критика ззовні: у в’язницю навідалася зовнішня спостерігачка Крістіна Маслах, докторка філософії Стенфордського університету, і її обурило те, що вона побачила. Її слова на прощання:  «Це жахливо, що ви робите з цими хлопцями!», мабуть, стали останньою краплею у сумнівах Зімбардо. Хоча він спочатку й заперечив ― сказав, що вона єдина з тієї півсотні відвідувачі симульованої в’язниці,  що засумнівалася в моральності експерименту.

Та через чверть століття Зімбардо зазначив:

Його пріоритетом була підтримка структури експерименту, а не благополуччя учасників і етика. Та чи шкодував він, що зробив експеримент? Мабуть, ні.

Учасникам оголосили, що вони вільні, заплатили кожному за 6 днів і більше їхньою долею експериментатори, на відміну від журналістів, не цікавились.

Висновки щодо Стенфордського тюремного експерименту

Одним із можливих пояснень результатів цього експерименту є ідея деіндивідуалізації: перебування у великій групі може збільшити ймовірність того, що ми матимемо поведінку, яку ніколи б не обрали самостійно.

З самого початку дослідження переслідувала неоднозначність, хоча воно й може продемонструвати, як обставини формують людську поведінку. Навіть самі дослідники почали втрачати реальність того, що відбувається. Зімбардо, який виконував обов’язки наглядача в’язниці, не те що не помічав жорстокої поведінки в’язничних охоронців. Йому цей розвиток подій мав би здаватися логічним, адже  і охоронців він заохочував, і сценарій принижень для в’язнів прописав. Та у якийсь момент ситуація почала виходити з-під контролю, тобто ставала непередбачуваною, що для експериментатора неприпустимо.

Так, дійсно експеримент продемонстрував силу ситуацій кардинально змінювати поведінку людини. Тобто навіть добрі, нормальні люди можуть робити погані речі, коли ситуаційні сили штовхають їх у цьому напрямку. Але…

Через чотирнадцять років після Стенфордського експерименту Дуглас Корпі (в’язень №8612), тепер тюремний психолог, розмірковував про свій час і заявив:

«Стенфордський тюремний експеримент був щадною ситуацією в’язниці, і він пропагує все, чому сприяє звичайна в’язниця — роль охоронця сприяє садизму, роль ув’язненого сприяє розгубленості та сорому».

Musen and Zimbardo, 1992

Протягом останніх 50 років експеримент критикували як через відсутність можливості узагальнення, так і через хибну методологію. У той час як академічні дослідження зазвичай включають поглиблене пояснення використаної методології, професор Зімбардо не був повністю прозорим щодо своїх методів, і дослідження не було рецензовано, що є золотим стандартом в академічних колах. Були і цілком конкретні звинувачення.

У викритті під назвою «Тривале життя брехні» журналіст Бен Блюм доводив, що експериментатори навмисно вплинули на експеримент і результати.

У 2019 році журнал «Американський психолог» опублікував статтю, в якій розвінчував знаменитий експеримент, деталізувавши його відсутність наукової цінності та зробив висновок, що Стенфордський тюремний експеримент був «неймовірно помилковим дослідженням, яке мало б померти передчасно».

У заяві, розміщеній на офіційному вебсайті експерименту, Зімбардо стверджує, що ця критика не підриває головний висновок дослідження — що ситуаційні сили можуть змінити індивідуальні дії як позитивно, так і негативно.

А які ж вагомі  результати експерименту?

Внесок у пенітенціарну політику

Дослідження змінило спосіб управління в’язницями США. Наприклад, неповнолітніх, звинувачених у федеральних злочинах, через ризик насильства щодо них більше не поміщають до суду разом із дорослими в’язнями.

Але в цілому за 25 років після експерименту тюремна політика США змінилася таким чином, що суперечить його ідеям: вироки стали жорсткішими, а від реабілітації відмовилися на користь покарання та стримування. Психологічні аспекти були проігноровані  у розробці пенітенціарної політики:  законодавці не звернули уваги на ідеї соціальної психології щодо впливу контекстів на формування поведінки.

Внески в психологію

Сильна сторона дослідження полягає в тому, що поводження з учасниками, яке заподіяло шкоду їхньому психічному здоров’ю, призвело до офіційного визнання етичних  принципів Американською психологічною асоціацією. Тепер дослідження мають пройти ретельний аналіз інституційною наглядовою радою (США) або комітетом з етики (Велика Британія), перш ніж їх запроваджувати.

Більшість установ, таких як університети, лікарні та державні установи, вимагають перегляду дослідницьких планів комісією. Ці комісії перевіряють, чи є потенційні переваги дослідження виправданими з огляду на можливий ризик фізичної чи психологічної шкоди. Ці комісії можуть вимагати від дослідників внести зміни в план чи процедуру дослідження або й взагалі відмовити в схваленні дослідження.

Етичний бік експерименту Зімбардо

Стенфордський тюремний експеримент часто називають прикладом неетичного дослідження. Настільки неетичного, що сьогодні дослідники не можуть відтворити цей експеримент, оскільки він не відповідає стандартам, встановленим численними етичними кодексами.Найбільш серйозне занепокоєння викликало те, що він продовжувався навіть після того, як учасники висловили бажання відмовитися. Хоч учасникам сказали, що вони мають право піти в будь-який момент, дослідники цього не дозволили.

Крім того, експерименту бракувало повністю інформованої згоди учасників, оскільки сам Зімбардо не знав, що має статися. Жорстоке поводження з учасниками  теж не вкладається в етичні рамки, до того ж експериментатори не  зробили відповідних підсумків. Були йі інші проблеми, які скомпрометували наукову репутацію експерименту, включаючи той факт, що експериментатори могли заохочувати образливу поведінку.

Неетичність через 40 років після експерименту визнав і сам  Філіп Зімбардо (19 квітня 2011 року):

«У дослідженні Стенфордської в’язниці люди перебували під стресом день і ніч протягом 5 днів, 24 години на добу. Немає сумніву, що це був високий рівень стресу, тому що у п’ятьох хлопців були емоційні зриви, перший стався через 36 годин. Інші хлопці, у яких не було емоційних зривів, сліпо корилися корумпованій владі охоронців і чинили жахливі речі один одному. І тому немає сумніву, що це було неетично. Ви не можете проводити дослідження, коли ви дозволяєте людям страждати на такому рівні».

Чи валідні результати Стенфордського експерименту

Валідність ― це показник оцінки якості та придатності конкретних методів дослідження, що використовуються в даній конкретній ситуації за певних умов. Цей критерій дає змогу оцінити, наскільки вибрані методи ефективні та застосовні, яким чином пройшла перевірку їхня дієвість.

Критичні зауваження останніх років щодо Стенфордського тюремного експерименту проливають яскравіше світло на його наукові недоліки.

Наведімо  дві найпоширеніші претензії до валідності результатів експерименту, які наводять всі його критики.

1. Бракує узагальненості

Нерепрезентативна вибірка учасників ― переважно білі чоловіки, представники середнього класу, близькі за віком тощо ― ускладнює застосування результатів до ширшої групи населення.

2. Відсутній реалізм

Екологічна валідність, чи екологічна обґрунтованість (ecological validity) передбачає, що методи, матеріали та постановка дослідження відповідають ситуації реального світу, яку воно прагне імітувати. Попри намагання відтворити тюремну обстановку, просто неможливо ідеально імітувати всі навколишні та ситуаційні змінні тюремного життя. Оскільки на поведінку учасників могли впливати фактори, пов’язані з оточенням і ситуацією, це може не відображати того, що могло статися за межами лабораторії.

А як же популярність експерименту, як він увійшов у підручники, ліг в основу багатьох дисертацій, з’явився на великому екрані? – спитаєте ви. Є версія від професора з Нью-Йоркського університету психології Девіда Амодіо.

«Здається, серйозне шахрайство сталося між Зімбардо і причетною аудиторією в ЗМІ, політиками і широкою громадськістю. Зімбардо не зміг переконати своїх колег-науковців у соціальній психології, тому він обійшов поле і пішов просто до людей. На мій погляд, це зовсім інший вид шахрайства – мова йде не про порушення наукової практики, а про те, як наука передається та споживається…»

Завершальне слово

Стенфордський експеримент виявив легкість, з якою звичайні люди, якщо їм надати занадто багато влади, можуть перетворитися на безжальних гнобителів. І від цих результатів пересічному громадянину стає моторошно: як же так, хіба я можу трохи менше ніж за тиждень із добропорядного громадянина, успішного менеджера, люблячого сина і батька перетворитися на байдужого до чужого болю монстра?

Дослідження, незважаючи на недостатню валідність результатів, показує, що екстремальна поведінка випливає з екстремальних установ. Урок Стенфорда не в тому, що будь-яка випадкова людина здатна впасти в садизм і тиранію, а в тому, що певні інституції та середовища вимагають такої поведінки.

Професору Філіпу Зімбардо сьогодні 90. Він і досі вважає, що, попри недоліки, експеримент сприяв і продовжує сприяти «розумінню психології людської поведінки та її складної динаміки».

І знов таки ― мета благородна, але чи виправдані зовсім нешляхетні способи реалізації цієї мети?

Людські цінності були призупинені, самоуявлення піддані сумніву, і найпотворніша, патологічна сторона людської природи вийшла на поверхню під маскою психологічного експерименту…

Чи вартувало все це таких результатів? Дискусії тривають.