Експеримент Стенлі Мілґрема: чи може будь-хто стати нацистом?

Історія психології сповнена дивовижних досліджень і експериментів,  які змінили уявлення про поведінку людей. Іноді результати цих експериментів були настільки несподіваними, що кидали виклик загальноприйнятій думці про людський розум і дії. Одним із таких досліджень, яке на початку 60-х минулого століття провів психолог Єльського університету Стенлі Мілґрем, був так званий «експеримент зі слухняності».

Його називають одним із найганебніших психологічних експериментів і чи не найбільш суперечливим дослідженням в історії психології. І якщо перше визначення схоже на вирок, то друге змушує замислитись: якщо суперечки досі тривають, то чи все так однозначно?

Передумови та контекст експериментів Мілґрема

Людей завжди цікавило, як працює мозок і як можна пояснити людську поведінку. Тому початок розвитку експериментальної психології у XX столітті був цілком очікуваним.  Досліджували ряд областей: від поведінкових до соціальної динаміки і складних біологічних процесів, що відбуваються в мозку. І серія експериментів доцента кафедри психології Єльського університету Стенлі Мілґрема, яка призвела до несподіваних результатів, була більш ніж гідним внеском у розвиток психології.

Якщо про дослідження сказати одним реченням, то це був експеримент, в якому учитель за наказом авторитетної людини карав учня за неправильні відповіді ударами електричного струму.  При цьому «учитель» навіть не підозрював, що учень і авторитетна персона, що віддає накази, ― особи підставні та мають попередні домовленості. І ось тут, мабуть, слід наголосити на деяких деталях біографії самого експериментатора, щоб підкреслити невипадковість обраної ним теми.

Стенлі Мілґрем народився у 1933 році у родині нью-йоркських євреїв. Вчився добре, у вільний час брав участь у виставах театральної студії. Цей досвід знайде застосування у майбутніх експериментах.

У 50-х, коли суспільство іще вирувало після суду над військовими злочинцями Другої світової у Нюрнберзі та ціпеніло від жахливих подробиць Голокосту, Мілґрем вступив до Гарварду, де зосередив діяльність на психології у соціальних аспектах. Саме після Нюрнберзького процесу фраза «я просто виконував наказ» стала популярною. Її почали розцінювати як синонім до фрази «я не винен».

У 1960 році його науковим керівником був психолог Соломон Аш, який вивчав соціальний конформізм. Термін «конформізм» у психології застосовують як визначення  відсутності власної позиції, безпринципної і некритичної покори визнаному авторитету, думці більшості чи традиції. Тобто  вибір теми для дослідження був якщо і не передбачуваним, та аж ніяк не випадковим.

До того ж у 1961 році в Єрусалимі судили Адольфа Ейхмана, безпосереднього керівника масового знищення євреїв у нацистській Німеччині. Процес мав величезний вплив на розвиток сучасних уявлень про соціальну поведінку людини. Найсильніше враження на тих, хто спостерігав за ходом суду, справила лінія захисту, обрана Ейхманом. Він наголошував, що, керуючи конвеєром смерті, лише робив свою роботу, виконував наказ і вимоги законів. І це було дуже схоже на правду: підсудний зовсім не справляв враження садиста, маніяка-антисеміта чи патологічної особистості. Німецький чиновник, що відповідав за транспортування євреїв до таборів смерті під час Голокосту, був цілком нормальний.

І от, працюючи доцентом в Єльському університеті, Стенлі Мілґрем у 1961 році розпочав експеримент, який згодом назвуть неетичним, неправильним і незаконним.

Поміж інших запитань, які цікавили молодого дослідника, були й ті, що мали суто національну основу. «Я мав народитися в німецькомовній єврейській громаді Праги в 1922 році та померти в газовій камері приблизно через 20 років, але я народився у Бронксі»,— писав він у листі до друга. Єврей Мілґрем хотів зрозуміти, чи американці, яким властивий жорсткий індивідуалізм, будуть такими ж поступливими до наказів влади, як німці. А чи все-таки громадяни Америки демонструватимуть набагато нижчий рівень конформізму і послуху, якщо мова йтиме про спричинення зла і шкоди здоров’ю.

Методологія проведення експериментів Мілґрема з вивчення слухняності

У 1961 році в New Haven Register з’явилося оголошення:

«Потрібні 500 чоловіків з Нью-Хейвена, щоб допомогти нам завершити наукове дослідження пам’яті та навчання. Ми заплатимо 4,5 долари за одну годину вашого часу».

Лише частина цього була правдою, але протягом наступних двох років сотні людей перебували в лабораторії для дослідження навчання та пам’яті, яке невдовзі стало чимось зовсім іншим.

Під наглядом експериментатора доброволець, якого називали «вчителем», зачитував заздалегідь написані фрази своєму добровольцю-«учню», який був підключений до електрошокера в іншій кімнаті. Щоразу, як учень робив помилку при повторенні слів, учитель мав завдавати електричного розряду зі зростанням інтенсивності: починаючи з 15 вольтів ― позначені на машині як «легкий шок», і досягаючи 450 вольтів ― з позначкою «Небезпека: сильний шок».

Деякі люди, нажахані тим, що від них вимагали, зупиняли експеримент передчасно, ігноруючи накази свого керівника продовжувати. А інших не зупиняли навіть благання учня ― вони продовжували працювати до 450 вольтів. У найвідомішому варіанті експерименту 65% людей пройшли весь шлях.

Поки вони не вийшли з лабораторії, учасники не знали, що розряди струму були несправжніми, що крики болю були заздалегідь записані, і що учень був живий і неушкоджений у сусідній кімнаті.

Вони також не знали, що їх щойно використали, щоб підтвердити теорію, яка незабаром зробить Мілґрема відомим: звичайні люди під керівництвом авторитетної особи підкоряються будь-якому наказу, навіть можуть стати катами.

А за пів століття по тому журналіст і письменник із Іллінойсу Пітер Бейкер напише у Pacific Standard:

Результати Експерименту Стенлі Мілґрема

Такий фундаментальний аспект досліджень в соціальній психології, як вивчення покори авторитетам,  потребував клопіткої роботи.  Щоб дослідити рівень слухняності, продемонстрований учасниками у відповідь на конкретну ситуацію, створену в його експерименті, Мілґрем маніпулював кількома незалежними змінними.

•  Зміна місця. Експеримент, який спочатку проводився в Єльському університеті, пізніше був перенесений у занедбані офіси у Бріджпорті, штат Коннектикут. І якщо в аудиторіях Єлю відсоток слухняності досягав 65%, то в менш престижних приміщеннях показники впали до 47,5%. Атмосфера в занедбаних офісах мала менш офіційний вигляд і могла послабити авторитет експериментатора, тобто умови середовища змінювали реакцію учасників на владу.
• Уніформа. Лабораторний халат і уніформа посилювали відчуття перебування в офіційній та професійній обстановці, де очікувалася покора владі. Якщо експериментатор носив звичайний одяг, його авторитет знижувався разом з рівнем слухняності.
•  Дотик. Коли учень відмовлявся продовжувати після досягнення напруги 150 вольтів, учасники-«вчителі» повинні були фізично притиснути його руку до ударної пластини. Фізичний акт примусового притискання руки учня до ударної пластини зробив учасників безпосередньо відповідальними за біль і дискомфорт, які відчував учень. І це призвело до помітного зниження рівня слухняності.
• Двоє вчителів. У цьому випадку вчитель мав помічника, якому наказував натискати перемикач зі струмом, і 92,5% «учителів» саме асистентам доручали надавати максимальну напругу. Ця умова продемонструвала, як динаміка покори може змінитися, коли особам надається можливість делегувати шкідливі дії іншим, це зменшує почуття особистої відповідальності.
•  Соціальна підтримка. За цієї умови вчитель був не один,  з ним були іще двоє учасників. І якщо один або обидва конфедерати відмовлялися виконувати шкідливі дії, учасники частіше ставили під сумнів легітимність наказів авторитетної особи та були менш готові виконувати їх. Висновки підкреслюють важливість соціальної підтримки у боротьбі з владою та сприянні прийняттю етичних рішень.
• Відсутність експериментатора. Коли експериментатор давав вчителю вказівки телефоном з іншої кімнати, слухняність падала до 20,5%, що свідчить про зниження поступливості, коли авторитетна фігура фізично не була присутня.

У 1963 році, саме коли Мілґрем опублікував свої дослідження, письменниця Ханна Арендт використала фразу «банальність зла», щоб описати Ейхмана у своїй книзі про процес «Ейхман в Єрусалимі». Арендт стверджувала, що Ейхман був непомітним чиновником, який просто виконував накази, не замислюючись про наслідки, і чия слухняна поведінка демонструвала «банальність зла». І від цієї буденності зла моторошно, бо як здолати те, що стало нормою поведінки.

Як експеримент зі слухняності вплинув на соціальну психологію

Проведений в Єльському університеті експеримент шокував світ своїми висновками про покору владі навіть у ситуаціях, коли вона завдає шкоди іншим. Це дає розуміння реальних ситуацій, таких як Голокост, коли звичайні люди чинили звірства під владою фашистського режиму.

У вступі до своєї статті 1963 року Мілґрем посилався на нацистів у перших кількох абзацах:

«Слухняність, як детермінанта поведінки, має особливе значення для нашого часу», — писав він. «Будували газові камери, охороняли табори смерті; вироблялися щоденні норми трупів… Ця нелюдська політика, можливо, виникла у свідомості однієї людини, але вона могла бути впроваджена масово, лише якщо дуже велика кількість людей підкорялася наказам».

Мілґрем надихнув психологів на численні дослідження впливу соціальних норм, а також важливості індивідуальної автономії та свободи волі в процесах прийняття рішень. Якби не він, то світ наврядчи би побачив Стенфордський експеримент Зімбардо. Його вплив можна побачити в сучасних психологічних дослідженнях, які використовують варіації дослідження Мілґрема для вивчення нових питань, пов’язаних із соціальним впливом і покорою. Навіть оригінальне дослідження намагалися відтворити, але в більш етичний і контрольований спосіб. І отримали подібні результати, лише на трохи нижчому рівні.

Робота Мілґрема також вплинула на підхід дослідників до лікування учасників психологічних експериментів. Етичні проблеми, викликані дослідженням, призвели до відновлення уваги до інформованої згоди та процедур дебрифінгу, гарантуючи, що учасники усвідомлюють потенційні ризики та переваги їхньої участі в дослідженнях.

Мілґремівські дослідження, хоч і є суперечливими, та послужили каталізатором важливих етичних дискусій у науковому товаристві. Дебати тривають, але у важливості внеску вченого ніхто не сумнівається.

 «Мілґрем довів ― вони не психопати, вони не ворожі, вони не агресивні чи божевільні. Вони просто люди, як ми з вами, — писав Артур Міллер, почесний професор психології Університету Маямі і співредактор Journal of Social Issues. ― Якщо ви поставите нас у певні ситуації, ми, швидше за все, будемо расистами чи сексистами, або ми можемо брехати, або ми можемо обманювати. Є дослідження, які документують багато неприємних аспектів більшості людей».

Критика та етичний бік експерименту

Експеримент викликав дискусію про етику психологічних досліджень. Деякі критики стверджували, що дослідження було неетичним, оскільки воно викликало психологічний стрес в учасників. Інші вважали, що результати дослідження надто важливі, щоб їх ігнорувати. І що користь від дослідження переважає заподіяну шкоду учасникам, яких змусили повірити, що вони застосовували болючий електричний удар до справжньої жертви.

Іще одним із зауважень було звинувачення дослідження у недостатній  екологічній обґрунтованості, тобто воно неточно відображало реальні ситуації. Критики стверджують, що учасники дослідження знали, що беруть участь в експерименті, і це вплинуло на їхню поведінку.

Та експеримент Мілґрема залишається критичним поворотним моментом в історії експериментів з людьми. Він мав глибокий вплив на психологію, надихнувши численні дослідження, які продовжують проливати світло на слухняність, конформність і групову динаміку. Дебати про етику психологічних досліджень підвищили обізнаність щодо важливості захисту прав і добробуту учасників дослідження.

 «Спроба досягти консенсусу серед науковців — це як спроба пасти котів, але майже всі визнають той факт, що Мілґрем відкрив дивовижний феномен, проте він не дав дуже переконливого пояснення цього феномену»

Стівен Райчер, професор психології в Університеті Сент-Ендрюса та співредактор Journal of Social Issues

Однак, як і у випадку з людською пам’яттю, дослідження — навіть опубліковане, архівне, закріплене в підручниках психології — є пластичним. А за останні кілька років нова хвиля дослідників присвятила себе зміні його форми, стверджуючи, що уроки Мілґрема про людську слухняність насправді запам’яталися неправильно — що його робота не доводить того, що він стверджував.

А може проблема в тому, що ніхто не може погодитися з тим, що це доводить?.

Як Джина Перрі здійснила переоцінку експерименту Мілґрема

Однією з найбільш гучних критиків експерименту Мілґрема є австралійська письменниця і психолог Джина Перрі, яка задокументувала свій досвід відстеження учасників його дослідження у своїй книзі 2013 року «За ударною машиною: нерозказана історія сумнозвісних психологічних експериментів Мілґрема».

Її проєкт розпочався як спроба написати про експерименти з точки зору учасників, але коли вона повернулася до архівів, щоб підтвердити деякі з їхніх історій, вона виявила деякі кричущі проблеми з даними Мілґрема. Серед її звинувачень: те, що керівники пішли не за сценарієм у своїх підказках до вчителів, що деякі з волонтерів знали ― підготовка була обманом, і що інші були проінформовані про все лише через кілька місяців. «Методологічно з дослідженням Мілґрема було так багато проблем, що ми повинні переглянути описи дослідження в підручниках», — сказала вона.

Перрі навіть відшукала деяких людей, які брали участь в експериментах, а також наукових помічників Мілґрема. Вона виявила, що багато хто з його досліджуваних здогадалися про намір головного експериментатора і знали, що «учень» просто прикидався.

Такі висновки подають результати дослідження в новому світлі. Вони свідчать не тільки про те, що Мілґрем навмисно вдався до неправильного орієнтування, щоб отримати бажані результати. Але й  про те, що багато його учасників просто підігрували, і їхні результати не варто зараховувати.

Чому ж експеримент Мілґрема так сильно впливає на нашу уяву навіть через десятиліття? Перрі вважає, що, попри всі етичні проблеми та неможливість відтворити процедури, дослідження взяло на себе роль того, що вона називає «потужною притчею». Тим, що спонукає до дії та служить орієнтиром водночас.

Робота Мілґрема і справді може не містити повної відповіді на те, що змушує людей слухатися, чи на те, до якої міри вони справді коряться. Однак це надихнуло інших психологів досліджувати, що примушує людей виконувати накази і що спонукає їх ставити під сумнів авторитет.

І насамкінець.  У вересні 2014 року випуск Journal of Social Issues був тематичним, повністю присвяченим Мілґрему і його дослідженням. «Існує переконливий і своєчасний аргумент для перегляду його спадщини», — написали редактори у вступі:

•  у 1964 році, через рік після публікації експериментів, менш як 10 опублікованих досліджень посилалися на роботу Мілґрема;
•  у 2012 році їх було понад 60.

Це тенденція напевно сподобалася б Мілґрему, який працював над дослідженням з думкою про аудиторію насамперед.

Завершальне слово

То що ж робити з виправдувальним ефектом? Чи згодні ми, що це не провина людини в тому, що вона вчинила погано, це так склалася ситуація, в яку вона потрапила.

Наслідки дослідження нищівні: якщо нацисти просто виконували накази, то нацистом може бути будь-хто. І реальних прикладів послуху, що призвели до людської катастрофи, у нас чимало. Тут, крім нацистської Німеччини, і вбивство за наказом сотень мирних жителів у В’єтнамі американськими солдатами, і геноцид у Руанді як наслідок покори етнічній пропаганді, і різанина в Джонстауні, коли харизматичний лідер наказав послідовникам вчинити самогубство. І вітчизняних прикладів є вдосталь: штучний масовий голод  в Україні, організований за наказом  уряду СРСР у 1932-1933, вбивство мирних українських громадян за наказом Путіна. А разом всі ці приклади демонструють поширений вплив послуху в різних історичних і сучасних контекстах.

Задокументовані експерименти Мілґрема залишаються критичним джерелом у розумінні людської поведінки. Його висновки продовжують впливати на наше розуміння небезпеки покори владі. Дослідження показує, що ситуаційні змінні мають сильніший вплив, ніж особистісні фактори, на визначення того, чи підкоряться люди авторитетній фігурі. Проте є й інші психологи, які стверджують, що на слухняність впливають як зовнішні, так і внутрішні фактори, наприклад особисті переконання та загальний темперамент.

Нещодавні дослідження свідчать, що люди, як правило, підкоряються авторитетам, але цей процес не обов’язково є таким чітким, як це зобразив Мілґрем. У есе 2012 року, опублікованому в PLoS Biology , дослідники припустили, що ступінь готовності людей підкорятися сумнівним наказам авторитетної особи значною мірою залежить від двох ключових факторів: наскільки особа погоджується з наказами і наскільки вона ідентифікує себе з тим, хто віддає накази. Тобто не все так безнадійно.

Зрозуміло, що люди часто набагато більш сприйнятливі до впливу, переконань і покори, ніж хотіли б бути. Але вони далеко не безглузді машини, які просто виконують накази. В це хочеться вірити. Водночас думати про те, що ми може навіть більш поступливі  владі сьогодні, ніж суб’єкти Мілґрема, яких не надто хвилює соціальна підтримка, нестерпно. Ці чорні думки у наші темні часи зовсім не додають оптимізму…