Хоч операція з лоботомії у сучасному світі доволі рідкісне явище і згадується не так часто, однак чимало людей мають певне представлення про неї завдяки художнім творам і кінематографу. У всякому разі багато хто з вас певно бачив екранізацію роману Кена Кізі “Пролітаючи над гніздом зозулі”, в якій продемонстрували її наслідки для особистості.
Коли ми вирішили написати статтю про лоботомію, то нас насамперед цікавило як взагалі появилася на світ лоботомія. Ми хотіли з’ясувати, що було головним мотивом для її створення, оскільки сенсу в її результатах ми не надто бачили. Нейрохірурги та психіатри хотіли справді допомогти психічно хворим людям? Чи лише спрости собі життя в психічних лікарнях, адже за тихим і спокійним пацієнтом легше доглядати, ніж за буйним. Саме з цими питаннями у цьому матеріалі ми й будемо розбиратися.
Зміст контенту:
Що таке лоботомія?
Лоботомія — це хірургічна операція на головному мозку для лікування психічних розладів, суть якої полягає у розриві зв’язків між лобовою часткою мозку та іншими відділами. Проводили цю операцію трьома способами:
- Топектомія — видалення частини лобової частки.
- Лейкотомія — розрив зв’язків між лобовою часткою і таламусом.
- Нейроін’єкція склерозуючих речовин — введення препаратів, що зміцнюють волокна, які з’єднують лобову частку з таламусом
Якщо ви уважно прочитали, то могли помітити, що основою операції є робота з лобною часткою, яка відповідає за чимало мозкових процесів, включаючи мову, довільні рухи та когнітивні здібності. Звідси відповідно виникає питання, а чи варто тоді якось шкодити, чи взагалі нищити цю частину мозку, якщо вона виконує стільки функцій. Щоб у цьому розібратися, погляньмо з чого взагалі все почалося.
Історія лоботомії
Лікарі розробили лоботомію наприкінці XIX-го століття, у той час, коли не існувало медикаментозної терапії для лікування психічних розладів, а Фройд ще не набрав такої популярності зі своїм психоаналізом. Ми згадали саме про метод Фройда, тому що після його відкриття появилося поняття розмовної психотерапії (коли тебе не мордують електрошоком, не топлять у холодній воді та не свердлять дірку в голові, аби “вилікувати” психічні недуги). Утім повернемося до лоботомії.
До винаходу лоботомії, психіатрам довелося випробовувати інші фізичні методи, частину з яких ми описали вище. Однак вони не завжди давали бажаного результату і згодом лікарі зрозуміли, що роль мозку у появі психічних захворювань доволі значна. Ба навіть більше, він є одночасно і джерелом наших проблем, і місцем для лікування. Звідси вони взяли висновок,що необхідно братися саме за мозок людини.
На думку історика медицини Роя Портера, насильницькі методи психіатричної терапії, які застосовувалися в 1930-1940-х роках, свідчать про дві речі. По-перше, психіатри щиро хотіли допомогти багатьом пацієнтам психіатричних лікарень. По-друге, ці пацієнти не мали сили зупинити дедалі радикальніші методи лікування. Оскільки не існувало стандартизованих або ефективних методів лікування психічних захворювань, люди з важкими симптомами часто жили в психіатричних лікарнях і притулках, що врешті у Європі призвело до великої перезаповненості. Так перед лікарями з’явився виклик, який необхідно було якось вирішувати. До того ж, у той період не було жодних ефективних методів лікування важких психічних розладів.
Лоботомія в Європі

Початок лоботомії датується 1891 роком, коли швейцарський психіатр Готліб Буркгардт прооперував кількох людей з важкою формою шизофренії. Він видалив частини їхнього мозку і помітив, що після процедури ці люди стали спокійнішими.
Буркгардт хотів, щоб це лікування було паліативним (допомога, яка спрямована на покращення якості життя невиліковно хворих). Утім на лікування це не надто було схоже. Правильніше буде назвати це останнім засобом для людей, для яких інші методи терапії не працювали. Та цікавим фактом у цій історії є те, що ця ідея у медичній спільноті не прижилася на початку. Колеги Буркгардта відкинули її. Знадобилося більше 40 років, аби неврологи знову повернулися до лоботомії. Відродження цього задуму відбулося у 1930-х роках завдяки португальському неврологу Антоніо Еґашу Монішу.

12 листопада 1935 року в лікарні Санта-Марта (Лісабон) Моніш ініціював першу серію операцій на мозку людей з психічними захворюваннями. Оскільки йому не вистачало підготовки з нейрохірургії, а його руки були пошкоджені подагрою, процедуру проводив під загальним наркозом нейрохірург Педро Алмейда Ліма, який раніше допомагав Монішу в його дослідженнях. Мета операції полягала у видаленні деяких довгих волокон, які з’єднували лобові частки з іншими основними мозковими центрами. Щоб цього досягнути, чоловіки просвердлювали отвір в голові та вводили етанол (чистий спирт) у “підкіркову білу речовину префронтальної ділянки”. Після завершення першої операції Моніш вважав її успішною, а коли помітив, що депресія пацієнтки минула, то оголосив її “вилікуваною”, хоч насправді жінка все одно залишилася у психіатричній лікарні.
Перша серія лейкотомій завершилася у лютому 1936 року. За рік Моніш і Ліма прооперували двадцять пацієнтів із середнім періодом в один тиждень між кожною процедурою. Результати Моніш опублікував у березні того ж року. Ускладнення спостерігалися у кожного з пацієнтів з лейкотомією і включали:
- Підвищення температури
- Блювоту
- Нетримання сечового міхура і кишечника
- Діарею
- Очні ураження, такі як птоз і ністагм
Не обійшлося також без психологічних наслідків:
- Апатія
- Акінезія
- Млявість
- Тимчасова і локальна дезорієнтація
- Аномальне відчуття голоду
Моніш стверджував, що ці ефекти були тимчасовими. Згідно з його опублікованою оцінкою вони досягнули трьох результатів:
- У 35%, або семи пацієнтів, стан значно покращився
- У 35% стан дещо покращився
- У 30% (шість пацієнтів) стан залишився без змін.

Так вони почали просувати цю процедуру по всій Європі, попри відсутність переконливих доказів її користі (для Моніша лейкотомія немала жодних негативних наслідків). Довгострокові результати були суперечливими, а в кращому випадку неоднозначними. Трансформації особистості могли бути суттєвими, але часто ціною втрати інтелекту і самоконтролю. І з усім тим, у 1949 році це відкриття дозволило Монішу здобути Нобелівську премію.
Лоботомія в США

Популярність лоботомії в Європі призвела до її впровадження в Північній Америці. Невролог Волтер Фріман і нейрохірург Джеймс Уоттс модифікували процедуру, зробивши її трохи менш інвазивною (не настільки глибоко проникати до мозку), ніж метод Моніша. У 1937 році Фріман і Уоттс адаптували хірургічну процедуру Ліми і Моніша та створили методику Фрімана-Уоттса, також відому як стандартна префронтальна лоботомія.
Префронтальна лоботомія Фрімана-Уоттса все ще вимагала свердління отворів у черепі, тому операція мала проводитися в операційній кваліфікованими нейрохірургами. Фрімен вважав, що ця процедура буде недоступною для тих, хто потребує її найбільше — пацієнти державних психіатричних лікарень, в яких не має операційних, хірургів, анестезії та великих бюджетів. Тому єдиним виходом з цього положення він бачив спрощення операції. Замість того, щоб свердлити отвір, Фрімен здогадався використовувати інструмент, схожий на ніж для колення льоду, який дозволяв увійти у череп через очну ямку, щоб проколоти мозок. Так цей метод отримав назву — трансорбітальна лоботомія.

Фрімен стверджував, що цей метод не потребує хірургічних асистентів, стерильних операційних чи халатів. За його словами, лікарі могли б проводити лоботомію будь-де, маючи дуже мало обладнання. Провести її не мало би бути складніше, ніж вирвати хворий зуб. Можливість введення традиційної анестезії залишалося єдиною перешкодою до втілення цієї процедури, однак Фрімен теж знайшов альтернативу — електрошокова терапія. Пацієнту подавали імпульс струму допоки він не втрачав свідомість. Уоттса такий розклад не влаштовував, оскільки, на його думку, колега перетворив лоботомію з хірургічної операції на просту “офісну” процедуру. Тому у 1947 році їхні стосунки підійшли до завершення.
Таким чином лоботомія стала популярним методом лікування в США, через який пройшло біля 40 000 американців. Однак після Нобелівської премії Моніша, у суспільства зросли сумніви щодо безпечності процедури, оскільки критики вважали, що вона завдає серйозної шкоди. Щоправда, добили популярність лоботомії у 1950-х роках ліки від шизофренії — хлорпромазин (торазин). У них звичайно були певні недоліки, але для пацієнтів препарат був безпечнішим методом лікування і не вимагав хірургічного втручання.
Для чого використовували лоботомію?
Основним застосуванням лоботомії було лікування психічних захворювань або зменшення їхніх симптомів. Буркгардт використовував її для зменшення агресії у людей, хворих на шизофренію, вважаючи, що за цей симптом відповідає лобова частка. Коли Моніш і Ліма відродили лоботомію у 1930-х роках, вони мали на меті змінити поведінку людей з психічними розладами (з часом те, що вважалося психічними розладами, у лікарів змінилося). Часто процедура робила людей тихими та слухняними, що вони інтерпретували як ознаку успіху.
Зазвичай лоботомія була останньою мірою для безнадійних психічно хворих пацієнтів. Однак Фрімен почав просувати процедуру як звичайний метод лікування будь-яких розладів, від серйозних психічних захворювань до постнатальної депресії, сильних головних болів, хронічного болю, нервового розладу, безсоння та поведінкових труднощів.
Окрім людей, які відповідали сучасним визначенням психічних захворювань (ОКР, депресія, тривожні розлади), лікарі-практики також проводили лоботомію пацієнтам наступних груп:
- Розумово відсталим
- Гомосексуалістам
- Психічно хворим злочинцям
Прихильники лоботомії вважали, що процедура може усунути першопричину симптомів психічного здоров’я шляхом відсікання частини мозку, яка, на їхню думку, відповідальна за них. Нема відповідної частини — нема тоді проблеми. Якщо згадати знову Фрімена, то він вважав, що надмірна саморефлексія породжує психоз. Ніби це пов’язано з думками, які постійно кружляють у мозку, а лоботомія — це буквальний спосіб відсікти думки, що не дають спокою. Спокій звісно при лоботомії гарантований, але ціна цієї операції не сама приваблива. Цей метод не лікує причини психічних розладів, адже лоботомія робить людей просто “овощами”. Вона йде на користь лише тим, хто доглядає за пацієнтами.
Критика Лоботомії
У 1944 році автор в журналі “Journal of Nervous and Mental Disease” зауважив: “Історія префронтальної лоботомії була короткою і бурхливою. Її хід був усіяний як жорсткою опозицією, так і рабським, беззаперечним прийняттям“.
Через 3 роки після тієї публікації, шведський психіатр Снорре Вольфарт оцінював ранні випробування, повідомляючи, що лейкотомія для шизофреніків “небезпечна” і що “Психохірургія досі не змогла визначити свої точні показання та протипоказання, а методи, на жаль, досі мусять розглядатися як доволі грубі та ризиковані в багатьох відношеннях“.
У 1948 році Норберт Вінер, автор книги “Кібернетика: Або контроль і зв’язок у тварині і машині”, сказав:
“Префронтальна лоботомія… нещодавно набула певної популярності, ймовірно, не без зв’язку з тим фактом, що вона полегшує догляд за багатьма пацієнтами. Дозвольте мені мимохідь зауважити, що їх вбивство робить догляд за ними ще простішим”.
Радянський Союз вирішив теж не ігнорувати цю тему і у 1950 році цю процедуру з ініціативи психіатра Василя Гіляровського повністю заборонили. Лікарі Радянського Союзу дійшли висновку, що лоботомія “суперечить принципам гуманності” і “через лоботомію божевільний перетворюється на ідіота“. До 1970-х років багато країн заборонили цю процедуру, як і кілька штатів США.
Нейрофізіолог Торстен Візель назвав присудження Нобелівської премії Монішу “вражаючою помилкою судження… жахливою помилкою“, а також закликав Нобелівський фонд скасувати нагороду. Однак фонд цього не зробив, оскільки в статуті зазначено, що нагороду не можна скасувати.
Завершальне слово
Читаючи цей матеірал у вас могло скластися враження, що піонери лоботомії видалися якимись монстрами та садистами. Сьогодні з гуманної точки зору це буде цілком слушна думка. Однак варто усвідомити, що раніше були зовсім інші підходи до розуміння психічних проблем і принципів їх лікування. Інша епоха, інше розуміння нашого організму, інші цілі, інше бачення успішного результату. Ми гадаємо, що всі ті нейрохірурги справді хотіли добра для пацієнтів, і їх точно можна назвати прогресивними реформаторами свого часу. Однак головною проблемою стало те, що вони відмовлялися дивитися далі і визнавати неефективність своїх методів.
Ділити лікарів на героїв і лиходіїв – неправильно. В нас усіх вони поєднуються. Ми є продуктом свого часу, своєї культури, своєї освіти
Генрі Марш
Список літератури:
- Caruso, J. P., et al. (2017). Psychosurgery, ethics, and media: A history of Walter Freeman and the lobotomy.
- Faria, M. A., Jr., (2013). Violence, mental illness, and the brain – A brief history of psychosurgery: Part 1 – From trephination to lobotomy.
- Gross, Dominik; Schäfer, Gereon. Egas Moniz (1874–1955) and the “invention” of modern psychosurgery: a historical and ethical reanalysis under special consideration of Portuguese original sources. Neurosurgical Focus. 2011;30(2):8. doi:10.3171/2010.10.FOCUS10214
- Gallea, M. A. (2017). A brief reflection on the not-so-brief history of the lobotomy.
https://bcmj.org/mds-be/brief-reflection-not-so-brief-history-lobotomy - Kragh, J. V. (2021). The apostles of the knife—Lobotomy, the directorate and the general public, 1946–1956 [Abstract].
https://link.springer.com/chapter/10.1007/978-3-030-65306-4_8 - Moniz, Egas. PREFRONTAL LEUCOTOMY IN THE TREATMENT OF MENTAL DISORDERS (1937) American Journal of Psychiatry 1844–1944
- Terrier, L.-M., et al. (2019). Brain lobotomy: A historical and moral dilemma with no alternative?
- Jansson, Bengt. “Controversial Psychosurgery Resulted in a Nobel Prize, first published 29 October 1998”. Official website of the Nobel Prize. Nobelprize.org. Retrieved 21 March 2013.
- Szasz, Thomas (2011). Coercion as Cure: A Critical History of Psychiatry. Transaction Publishers. p. 165. ISBN 978-1-4128-0895-8.
- Wood, Jeffrey C.; Wood, Minnie. Therapy 101: A Brief Look at Modern Psychotherapy Techniques & How They Can Help. New Harbinger Publications; 2008. ISBN 978-1-57224-568-6.