Коли люди чують вислів «Я пішов на психотерапію», то більшість уявляє картинку, де клієнт розслаблено лежить на кушетці та годину балакає з терапевтом. Щоправда, той хто відвідував терапію, знає, що ці 60 хвилин далеко не такі релаксуючі. Людину під час психотерапії охоплює різна палітра переживань, починаючи з відчуття полегшення і закінчуючи почавленістю чи ступором. Утім одна річ робить картину «Розмова на кушетці» не такою й далекою від реальності. Мова йде про розмову, як метод, яким психотерапевт намагається розплутати клубок травм чи інших тарганів пацієнта.
Встановлення глибокого контакту шляхом бесіди, використання когнітивних технік (на зразок EMDR) та медикаментозне лікування — стали неодмінними елементами сучасної психотерапії. Однак, на жаль, лікування душі не завжди було таким гуманним. У минулому використовувалися чимало жахливих психотерапевтичних процедур, які в найкращому випадку ніяк не зашкодили людині. Саме через такі методи у нас і сформувалося враження, що у психіатричних клініках людей не лікують, а калічать. У цій статті я пропоную висвітлити одні з найбільш небезпечних та неефективних методів, що залишили чималий відбиток в історії розвитку психіатрії.
Зміст контенту:
Трепанація черепа: дірка в голові та болю як не було

Трепанація черепа один із найбільш древніх способів лікування психологічних розладів. У деяких джерелах занотовано, що спосіб використовувався понад 7000 років рому. На думку експертів тих часів психологічні розлади появлялися через запертих духів у голові, які не можуть вийти на волю. Суть практики полягала в бурінні свердлом одного або декількох отворів у черепі пацієнта для того, щоб випустити те саме зло.
Цікавий факт: у наш час невеликий отвір у черепі може бути зроблений для лікування кровотечі між внутрішньою частиною черепа і поверхнею мозку, яка зазвичай виникає в результаті травми або поранення голови.
Регуляція балансу шляхом видалення лишнього
Давньогрецький лікар Клавдій Гален вважав, що майже всі хвороби виникають через порушення балансу рідин в організмі. Суть його теорії (гуморальна теорія) полягала в тому, що у людини протікають чотири основні рідини (гумори): кров, флегма (слиз), жовта жовч і чорна жовч. У нормі ці рідини перебувають у балансі, проте надлишок однієї або кількох із них спричиняє практично всі внутрішні хвороби. Відповідно, щоб людину вилікувати необхідно було вирівняти баланс шляхом видалення лишньої рідини. Для цього використовувалися такі методи, як кровопускання, блювання чи дефекація завдяки снодійному.
І хоч це древній метод, але його використовував у 1600-х роках англійський лікар Томас Вілліс, адаптував гуморальне лікування до психічних розладів, стверджуючи, що за психічними розладами стоїть внутрішній біохімічний зв’язок. Тому, на його думку, це допомагало при зціленні психічного і фізичного здоров’я.

Подібну логіку вбачав також Генрі Коттон, який був головним лікарем Трентонської державної лікарні в Нью-Джерсі з 1907 по 1930 рік. Проте він дещо «модифікував» цей підхід. Коттон вважав, що причиною психічних захворювань є інфіковані частини тіла. «Курс лікування» починався з видалення гнилих зубів, які, на його думку, спричиняли інфекції, що викликають недуги. Якщо це не спрацьовувало, ймовірно, через те, що заражена слина все одно потрапляла в організм, Коттон почав видаляти ще й мигдалини.
А потім він пішов ще далі, видаляючи частини шлунка, тонкого кишечника, апендиксів, жовчного міхура, щитовидної залози і особливо частини товстої кишки — будь-яке місце, де, як він вважав, могла затримуватися інфекція. Не дивно, що цей метод не виявився надійним лікуванням і супроводжувався високим рівнем смертності.
Шокова терапія інсуліном: від коми до переродження

За словами медичного персоналу Адміністративного госпіталю ветеранів у Бронксі, який писав про свій режим лікування в 1960 році, вважалося, що інсулінова коматозна терапія полегшує такі симптоми, як «тривога, напруга, страх, дратівливість, ворожість, піднесеність, параноїдальні проекції, нав’язливе і компульсивне мислення, марення і галюцинації».
На початку 1930-х років лікар Манфред Зекель започаткував ідею інсулінової коматозної терапії, яка базувалася на припущенні, що пацієнтів можна «виштовхнути» з психічного захворювання. Сама терапія відбувалася протягом декількох тижнів або місяців, коли пацієнти щодня отримували ін’єкції інсуліну, які викликали кому тривалістю в одну годину або більше. Повертали людей з того світу за допомогою ін’єкцій глюкози.
Дозу інсуліну збільшували щодня, викликаючи все сильніші стани втрати свідомості, поки лікарі не вирішували, що пацієнт отримав «максимум користі», і тоді йому припиняли вводити інсулін. Цей процес повторювався знову і знову, поки пацієнт не переживав від 30 до 50 таких коматозних станів.
Лікарі з Бронкської лікарні повідомили, що пацієнти, які прокидалися після інсулінової коми: «виявляли глибоку довіру до персоналу… Вони часто говорили, що відчували ніби заново народилися». Щоправда, відчуття «переродження» не обходилися без побічних ефектів, таких як ожиріння і пошкодження мозку. Та дехто до відродження не доходив. Сучасні дослідження тієї епохи свідчать, що рівень смертності становив близько 1%, і пацієнти також ризикували отримати незворотні пошкодження мозку.
Це лікування тривало ще кілька десятиліть, і багато практикуючих лікарів присягалися, що бачили позитивні результати для пацієнтів, які пройшли через це лікування. Утім ця практика значною мірою була дискредитована і зникла з ужитку в 1960-х роках, залишивши темну пляму на історії психіатрії.
Гідротерапія: шлях холодної води

Поняття водної терапії зараз може викликати заспокійливі думки, але під кінець ХІХ і початок ХХ століття, гідротерапія не завжди була такою приємною. Замість теплих ванн, що викликали би розслаблення, психіатри вважали гарною ідеєю обливати льодяною водою пацієнтів. Окрім обливання сильними струменями води, була ще варіація із занурюванням психічного хворих у ванну на кілька годин шляхом щільного обгортування полотном (такий собі процес муміфікації). Робилося це з метою заспокоєння і зниження збудження особливо у тих, хто переживав маніакальні епізоди.
Лоботомія: нема зв’язку нема проблеми

Більш ніж два десятиліття у ХХ столітті лікарі вважали, що пошкодження нейронних зв’язків префронтальної кори могло вилікувати психічнохворих. Якщо бути точнішим, то все почалося у 1935 році, коли португальський нейрохірург Егаш Моніш запропонував новий спосіб лікування психічно хворих — лоботомію. Згодом за це відкриття йому присвоїли Нобелівську премію по медицині. Це був перший метод лікування в психіатрії, який призначали для полегшення страждань шляхом розриву неврологічних зв’язків, які, як вважалося, спричиняли психічні захворювання.
Однак незабаром експерти зрозуміли, що ця процедура недостатньо ефективна, щоб виправдати ризики, пов’язані з нею. Проблема полягала в тому, що лоботомія не просто зупиняла «погану» поведінку. Вони пошкоджували пам’ять і руйнувала особистість.
“Кожен пацієнт, ймовірно, втрачає щось через цю операцію, якусь спонтанність, якусь іскру, якусь родзинку особистості”
Вальтер Фріман
Лоботомія стала наочною демонстрацією того, що методи лікування психічних захворювань повинні бути ретельно протестовані перед їх широким застосуванням. Але вони спонукали фахівців у галузі психічного здоров’я досліджувати зв’язок між неврологічними сигналами і психічними захворюваннями.
Електрошокова терапія

Одним з найбільш сумнозвісних методів лікування психічних захворювань є електрошокова терапія. Види не конвульсивної електрошокової терапії можна простежити ще в 1 столітті нашої ери, коли придворний лікар імператора Клавдія Скрібоніус Ларгус рекомендував прикладати до голови електричного ската. На його думку, це мало допомогти при головному болю. Утім розквіт електрошокової терапії у лікуванні психічних захворювань почався в 1938 році.
ЕШТ мала менший ризик травм, ніж шокова терапія метазолом, а з використанням анестетиків (знижують чутливість до болю) і міорелаксантів (полегшують м’язові спазми) у наступні роки частота травм стала незначною. Однак не обійшлося без побічних ефектів, включаючи амнезію, а також підвищену схильність до суїциду. На жаль, прикладом в історії став Ернест Хемінгуей, він покінчив життя самогубством через 2 дні після лікування ЕШТ.
“Який сенс у пошкодженні моєї голови та стиранні пам’яті?”
Ернест Хемінгуей про електрошокову терапію
Завершальне слово
Сьогодні усі перелічені методи здаються нам абсурдними, а їх винахідники у кращому випадку диваками, у гіршому — маніяками. Утім всі ці ідеї та практики виникали через обмеженість знань про людський організм, адже раніше кожен з цих методів вважався революційним. Психіатрія і психотерапія пройшли довгий шлях до більш гуманних методів. Краще розуміння людської психіки та розвиток експериментальної методології однозначно стали ключовими факторами для того, щоб відійти від жахливих психотерапевтичних процедур. Щоправда, чималий вплив також мав Фройд, якого так часто люблять критикувати сучасники. Але наскільки б ортодоксальний психоаналіз не був, але саме він дав базу для розвитку інших психотерапевтних напрямів і створив образ «Бесіда на кушетці з психотерапевтом».